(Рубрика «Точка зору»)
Національний банк України випустив у листопаді цього року пам’ятну п’ятигривневу монету – до 100-річного ювілею Національної заслуженої академічної капели «Думка». Так само, як і минулорічний випуск ідентичної монети з нагоди 100-річчя Національної заслуженої капели бандуристів імені Георгія Майбороди, цей жест України є своєрідним поклоном кобзарському мистецтву, що донесло до нас духовну енергетику пращурів. У такі вікопомні моменти годилося б частіше звертатися до минулого, виносячи на світ Божий забуті, а кимось і зовсім не знані імена, які, мов світлячки, мали б осявати нам цей тернистий столітній шлях національного пісенного епосу. Ось узяти хоча б і Федора Жарка (1914–1986), родом із Черкащини...
У сільську церкву йшли «на Жарків»
У їхній сім’ї не співав хіба що кіт на теплому комині. Федорів батько, Аврам Миколайович, володіючи могутнім басом, вів церковний хор в їхній Михайлівці Кам’янецького району. Підрісши, до хору долучилися і малий Федько з братом та сестрою. Збираючись у неділю на черговий молебень, односельці напівжартома казали: «Підемо Жарків слухати...»
А зі столиці стали до них навідуватися дослідники української старовинної культури (в Київському інституті народного фольклору й етнографії й досі зберігаються записи, зроблені композитором-музикознавцем Пилипом Козицьким в їхній, Жарків, хаті).
Федько рано привчився до струнних інструментів, співав так, що аж ангели мліли на своїх небесах. Однак бандури ще й близько не бачив. Та якось забрів до Михайлівки якийсь кобзар, усівся під тином і почав хрипко співати. Вузлуваті руки його видобували з потрісканої бандури такі занебесні акорди, що миттю зібрався гурт селян. А юний Федір Жарко, мов заворожений, так близько підступив до кобзаря, що той аж заблимав незрячими очима: «А хто це мені сонце отут заступив?!..»
Не знав той кобзар, що із хлопчини виросте співець з м’яким баритоном, який прирівнюватимуть до оксамиту. Однак аж ніяк не оксамитною буде його стежка у кобзарсько-бандурну ауру тодішньої України. Батьки свого сина хотіли бачити якщо не бригадиром у колгоспі, так інженером чи вчителем. Федорового брата Івана так заклювали, коли надумав одружуватися на вдовиці з дитям, що мусив згоджуватися на пропоновану ними колгоспну «бригадиршу»; однак у переддень весілля, не витримавши наруги, наклав на себе руки. Ця подія висіється гірким полином у Федоровій душі. На все життя.
Але щодо власного вибору Федір із батьками не сперечався, бо й сам бачив: «скиглячих» кобзарів та лірників гонять он звідусіль, розбивають «струмент» об коліно... А «вчитель» – звучить солідно. Отож вступив на фізмат інституту народної освіти в Черкасах. Там відводив душу концертами братів-бандуристів Вусатих, до яких згодом приєднався і сам. Саме від Кирила Вусатого (як засвідчує праця Богдана Жеплинського «Українські кобзарі, бандуристи, лірники») Федір перейме ази бандурної гри.
На обпалених війною крилах
Учителював Федір Жарко в містечку Баришівка на Київщині, не полишаючи, однак, клубної сцени. Тут його застане й війна. Потрапив у оточення – як результат того хаосу, в якому опинилася відступаюча під натиском окупантів Червона армія; був урятований баришівчанами; намагаючись уникнути «германського раю», прилаштувався, дякуючи вчительському диплому, на роботу в сільпо...
За такими ось скупими рядками крилося багато поневірянь. Та чи було б краще, якби не послухався батька в юності і таки став професійним бандуристом? Адже багатьох знищили ще в горезвісні 1930-і, коли кобзарство перестало вписуватися в сталінську модель соціалізму. А на вцілілих чатувала війна. Київську капелу, яку незадовго до війни (1935) об’єднали з Полтавською, не евакуювали на схід, а... зірвали прямо з гастролей і погнали всіх двадцять п’ять бандуристів на фронт. З них уціліє лиш п’ятнадцять. Не менше виживе і в чужих землях – після того, як Григорій Китастий зіб’є спочатку в окупованому Києві невеличкий гурт з таких, як Федір Жарко, розпорошених війною...
Ось так і вийшло, що в Києві буде одна капела – Державна капела бандуристів УРСР (нинішня Національна заслужена капела бандуристів імені Георгія Майбороди), а в американському Детройті – друга, під орудою Григорія Китастого, названа іменем Тараса Шевченка.
Як два перебиті крила українського гуртового кобзарства, початок якому дав у 1918-му нащадок козаків Василь Ємець, вони потроху гоїли рани, шліфуючи водночас кобзарство й надаючи йому сценічного шарму.
Бандуристам Китастого вдалося, до того ж, зберегти, окрім унікального репертуару, ще й старовинну діатонічну бандуру, яку називали «харківською», «бандурою Хоткевича». В УРСР прижилася хроматична (повноголоса) бандура, з якою тісно пов’язані імена бандурних майстрів Олександра Корнієвського та Івана Скляра і якій підвладні, окрім традиційних дум та плачів, ще й складні класичні мелодії. Саме з нею, концертною бандурою, пов’яже свою долю Федір Жарко; старосвітська бандура стане в УРСР «реліктом».
Не здатен заглушити в собі виплеканого на привіллі Михайлівки жайвора, вчитель Федір Жарко, як і до війни, ділить своє життя між школою і клубною сценою. Потрапляє в Москву, на Всесоюзний огляд художньої самодіяльності. Туди він привозить дві пісні за рознарядкою, спущеною згори: щоб тільки «на русском» і без «крамоли»!.. «Песню о Днепре» Марка Фрадкіна співав так проникливо, що зал зірвався шквалом оплесків. За сприяння поета Павла Тичини, який був тоді наркомом освіти УРСР, Федора Жарка забирають до столичної капели «Думка».
Із «Думки» – до «Капели Міньківського»…
Державна українська мандрівна капела (так читається назва «Думка») в період 1940–1950-х саме перейшла на класичний академічний спів без музичного супроводу (a’capella) і приваблювала багатьох, кому, як говориться, Бог дав голос. Здавалось би, що ще треба вчорашньому вчителю з провінції, який жив і снив великою сценою?!.. Але Жаркова мрія – не стільки хор, як спів під бандуру, що заполонив душу ще в інституті.
Він пробує втиснутися в Державну капелу бандуристів УРСР. Його охоче беруть, бо капела тільки-но почала відроджуватися, як той Фенікс із згарища. Від 1946-го до 1974-го він проспіває в ній своїм оксамитним баритоном, повністю освоївши концертну бандуру (а вчив його, після Кирила Вусатого, один із капелян, Федір Глушко) і вважаючись, як і Геннадій Нещотний, неперевершеним співцем дум. Хоча й довелося, як і багатьом тодішнім артистам, співати та грати переважно те, що просіювала крізь своє решето радянська ідеологія.
Міньківський, набравши до капели сорок чоловік, хотів би кожного бачити водночас і співаком, і музикантом. Капела мала освоїти гуртовий чи сольний спів під бандуру (пізніше вони додадуть до інструментарію й цимбали, сопілки, литаври, баян, бубон та інше), якому підвладна, на противагу колишньому кобзарюванню по ярмарках, станціях та колбудах, нотна грамота й бездоганний вишкіл.
Отож «Капела Міньківського», мов тая бджола, тільки й знає, що вчиться, тренується, щось шукає і навіть влаштовує в себе у «Солов’їній домівці» (на Володимирському узвозі, 2 в Києві) бандурну майстерню.
Далеко позаду залишаються гастролі по селах повоєнної України на підводах, часто – з ночівлею у скирті соломи. Колектив стає самобутнім осередком сценічної культури України. Бандура з сестриці-жалібниці перетворюється в капелян на бандуру-чарівницю, яка, завдяки збагаченим тонам і напівтонам, помітно врізнобарвлює нотну палітру їхніх мелодій – як народних, так і авторських.
Співати з капелою стає престижним серед визнаних вокалістів, зокрема таких, як Борис Гмиря, Діана Петриненко, Петро Білинник, Іван Козловський та інші. А заодно капела будила в українцях чуття українства. Адже багато хто вишиванок та рушників у світлиці став соромитися, ікони на горища повикидав, а вже за «здрастє» у повсякденному мовному вжитку, замість «здоровенькі були», й казати нічого...
(На 59-й секунді відео видно Федора Жарка, він якраз посередині, і далі можна простежити його праворуч від Міньківського в першому ряду)
Чого варта хоча б ось і така мить в їхніх концертах, згадана в монографії «Кобзарська Січ» бандуриста капели Ярослава Чорногуза!.. Піднімається завіса, капела виструнчилась, повернувши бандури ліворуч, звідки очікується вихід на сцену Олександра Міньківського, художнього керівника й головного диригента.
Доходить Міньківський до середини сцени – бандури, мов соняхи за сонцем, повертаються за ним і завмирають перпендикулярно до залу. Як на мене, це й справді гарно. Цим артистичним жестом бандуристи ніби хочуть сказати своїй аудиторії: «Ось він, наш маестро! Просимо тиші…»
І виривається в абсолютній тиші перший акорд, від якого в залі задрижить не одна душа. Чи то б співалася «Дума про Морозенка», чи пісня «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Тараса Шевченка, щось ліричне на зразок «Взяв би я бандуру» на слова Михайла Петренка або старовинна козацька дума «Про трьох братів Азовських», «Дума про козака Голоту» у виконанні Федора Жарка…
За пісню, що стала гімном України, заслали на Колиму
Скільки тих пісень та дум переспівав Жарко, скільки тих поезій поклав на ноти (включаючи і «Печенізьку облогу Києва» Олександра Олеся), збірку народних пісень для співу під бандуру навіть упорядкував... А от була в нього одна пісня, яку тихо намугикував хіба що десь удома чи гуляючи околицями Михайлівки, де в нього ще жила сестра Марія. Це – вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» (1862), покладений на музику Михайлом Вербицьким (1863) і затверджений через 140 літ Державним гімном України (2003). Пісня вважалася «націоналістичною», «занепадницькою» і не вписувалася в мажорні ритми п’ятирічок.
Однак, знехтувавши цим, Федір Жарко затягнув на якійсь вечірці: «Ще не вме-е-рла Україна і слава-а-а, і во-о-ля...» Отямився тоді, як відчув, що ніхто йому не підтягує. Надворі був 1950-й, до хрущовської «відлиги» ще залишалося три роки. Однак той, кому талант Жарка заступав сонце (в інтернеті «гуляє» його ім’я), не тільки сопів у терцію з усіма іншими за столом, а ще й назавтра «сигналізував» куди треба.
Жарка арештували, присудили десять років «золотих копалень» Колими. І хоча ввесь строк він не відбув, завдяки кончині вождя-тирана Сталіна в березні 1953 року, факт залишається фактом. На жаль, дехто сьогодні дозволяє собі сарказм на адресу Жарка, забуваючи, що він жив за тієї доби, коли в багатьох на умі було одне, а на язиці – те, що диктувала партія. Якби не виброджувалася в тих умах козацька непокора, чи прийшла б наша Україна до своєї незалежності? І коли?..
Не одному Жаркові було важко стримувати те, що рвалося з глибин душі на волю. Гострий на язик Никифор Чумак із Полтавщини ще в 1930-х обмовився на людях про «оту грузинську морду в Кремлі», що призвела до голоду в Україні; за те життям і поплатився – буцімто за доносом кобзаря Миколи Зайця (агента НКВС «Грязнова», як засвідчує історик Віктор Ревегук у своїх дослідженнях кобзарства Полтавщини).
А сліпого Євгена Адамцевича з Сумщини, який любив наспівувати про «галіфе – кривії коліна, ой, так та й не так – Україна гине», навіть у 1950-х ганяли з місця на місце, а то й вивозили кудись у степ, далеко закинувши його бандуру-годувальницю. Він навпомацки знаходив свій «струмент», плакав від радощів і... знову співав своєї.
Прямо після концерту арештували в 1934 році і загнали на Колиму Володимира Кабачка, художнього керівника Полтавської капели.
Сліпого Івана Кучугуру-Кучеренка з Харківщини, який посмів написати «Думу про Петлюру», енкаведисти розпинали на допитах прямо на долівці: руки й ноги прив’язували мотуззям до гаків на стінах і розтягували на чотири боки – до тріску в кістках... Доки й сконав 60-річний співець смертю мученика (1939), так і не скорившись катам, вимагаючим зректися свого кобзарства.
Ось так і летіли наші кобзарі «сірим шнурком» у радянській «мряці», мов журавлі з пісні «Чуєш, брате мій...» на вірші Богдана Лепкого...
Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
